ПРО КОРИСТЬ ТА ШКОДУ ПЕРЕПИСУВАННЯ ІСТОРІЇ. ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ ОДНІЄЇ З ТЕМ СУЧАСНИХ ІСТОРИЧНИХ ДИСКУРСІВ

Анотація

У сучасній суспільній думці феномен історичного ревізіонізму має, переважно, негативні ко- нотації. Одним з головних завдань історичної політики сучасних держав є заборона перегля- ду певних історичних інтерпретацій та оцінок, яка реалізується за допомогою так званих «меморіальних законів». Опікування формуванням бажаних репрезентацій минулого (нарати- вів) безпосередньо пов’язане з інтересами влади у власній стабілізації та підсиленні. Влада є функцією спільноти, ідентичність якої формується історично. Консолідація колективної іден- тичності через підтримання та відтворення спільних репрезентацій минулого є одним із інст- рументів зміцнення влади.

В той же час сам характер набуття людиною історичного досвіду, який є постійним опосередкуванням горизонту минулого сучасним, передбачає і реінтерпретацію цього мину- лого. Великі зрушення у досвіді поколінь, які відбуваються внаслідок певних соціальних змін, зумовлюють і новий погляд на минуле спільнот. У цьому сенсі якраз переосмислення та пере- писування історії стає необхідним для прояснення, поновлення, раціоналізації колективної ідентичності, яка проблематизується новим досвідом.

Історична політика може як відповідати цій потребі трансформації ідентичності крізь переосмислення репрезентацій власного минулого, так і вступати у суперечність з нею. В останньому випадку трансльовані владою наративи починають конфліктувати з комуні- кативною пам’яттю покоління, що переживає зрушення у досвіді. Один із інструментів самозбереження влади у цій ситуації — блокування історичного досвіду, що може мати різні форми. Кульмінацією такого блокування є «герметизація» часу, типова для тоталітарної дер- жави. Жива історичність досвіду, яка вимагає постійного переосмислення власної історично успадкованої ідентичності, підміняється штучною, застиглою у часі ідентичністю, яка саме в силу цього свого характеру стає крихкою та приреченою на руйнацію.

З іншого боку, ініційовані владою у межах історичної політики переписування історії можуть наражатися на опір вкорінених у комунікативній та культурній пам’яті історич- них репрезентацій минулого. Резистентність історичних наративів вказує на те, що колек- тивна пам’ять і фундована в ній ідентичність є не лише інституційними (владними) кон- структами, але й стихійними нашаруваннями седиментацій історичного досвіду.

У сучасному світі ґлобальних комунікацій та уніфікованих повсякденних практик іс- торичні наративи починають відігравати дедалі більшу роль, оскільки залишаються єдиним «вмістилищем» унікальності колективної ідентичності. Разом з тим цей процес підсилює конфліктний потенціал спільнот, що можна спостерігати на численних сучасних прикладах відродження історично мотивованих політичних амбіцій. У цій ситуації критичне прояснен- ня різноманітних репрезентацій минулого стає засобом раціоналізації історично успадкова- них ідентичностей спільнот як необхідної умови міжкультурного діалогу.