«Ще не вмерли України...» (до питання про «відродження» української державності)

Анотація

Проблема «відродження» української державності вже понад століття знаходиться в центрі суспільної уваги. Попри це, український інтелектуальний дискурс не зміг сформувати цілісний та консолідуючий образ минулого. Істотною перешкодою на цьому шляху був ситуативний характер державної політики пам’яті, котра вибудовувалася через поєднання радянських та українських підходів до інтерпретації минулого. Відсутність об’єднувального історичного наративу, регіоналізація інтерпретацій історії України, десятиліттями живлять міжособистісну й міжрегіональну ворожнечу в середині українського суспільства. Вона стала плідним ґрунтом для спрямованої на десуб’єктивацію України через руйнацію історичних підвалин державності в суспільній свідомості самих українців гуманітарної агресії сусідніх держав. Аргументи їхніх речників, посилюються доводами проукраїнських істориків, консервативного толку, котрі, намагаючись розглянути історію українського державотворення в контексті загальноцивілізаційного розвитку, розвинули тезу про «неісторичність» української нації, зумовлену переривами національної екзистенції у ХVІ та ХVІІІ ст. Такий підхід, як показано у статті, мав важливе значення для піднесення уваги світової спільноти до українського питання у другій половині ХХ ст., навіть попри те, що не відображав дійсної справи речей. Адже українство навіть в часи посилення асиміляторської політики з боку сусідніх держав, не знало перериву національної екзистенції і продовжувало плекати різнорідні ідеї «відродження» та розвитку власної державності. Особливо яскраво це прагнення проявилося у ХVІІ ст. завдяки активній позиції козацтва, котре зуміло опанувати своїм впливом всі прошарки українського населення, піднявши його до збройної боротьби за власну свободу державність. Неспроможність козацтва повністю реалізувати поставлені завдання породило ноти песимізму в свідомості українства, віра якого у відродження власної державності жевріючи згасала, проте ніколи не стухала зовсім. Плекаючи колишню велич козацьку, українці, всупереч асиміляторській політиці панівних націй, у всі часи знаходили в собі сили подати голос, нагадавши собі й світові про те, що «не вмерли України ні слава, ні воля», а тому вони будуть відстоювати власну державність.