Етика чеснот – її місце в сучасній філософії та в українських реаліях

Анотація

Сучасний академічний дискурс моральної філософії майже безальтернативно структурується навколо тріади «деонтологія – консеквенціалізм – етика чеснот». Однак цей «стандартний наратив» часто сприймається як константа, без належної рефлексії щодо історичних та концептуальних причин його виникнення. Стаття присвячена критичному аналізу епістемологічних передумов, що призвели до домінування саме цих трьох моделей, та поясненню феномену «ренесансу» етики чеснот у другій половині XX століття.

Авторка пропонує реконструкцію історико-філософського процесу фрагментації етичного знання, який зумовив сучасну конфігурацію нормативних теорій, спираючись на програмні тексти Е. Анскомб, А. Макінтайра та інших провідних теоретиків сучасної етики чеснот.

У статті проаналізовано історичні передумови формування сучасного етичного ландшафту. Показано, що домінування деонтології та консеквенціалізму стало наслідком спроби Просвітництва зберегти нормативність моралі після відмови від арістотелівської телеології та теологічного поняття «Божественного Закону». Припущення, що деонтологія в секулярному контексті перетворилася на «закон без законодавця» (Е. Анскомб), пояснює кризу міжнародно-правових механізмів, які виявилися нездатними зупинити агресію проти України через відсутність реальної примусової сили. Водночас консеквенціалізм (утилітаризм), що орієнтується на калькуляцію наслідків, у контексті війни демонструє свою етичну неспроможність, оскільки легітимує логіку “Realpolitik” та компромісів зі злом заради уникнення ескалації, що суперечить екзистенційному вибору українського суспільства. Обґрунтовано, що етика чеснот «додалася» до етичного дискурсу не як альтернатива, а як необхідна реконструкція втраченої телеологічної перспективи у філософській антропології. На прикладі українського опору продемонстровано, що в умовах «катастрофи» (термін А. Макінтайра), коли зовнішні інституційні рамки руйнуються, єдиним джерелом нормативності стає характер морального агента. Феномени волонтерства, громадянської стійкості та воїнської звитяги інтерпретуються як прояв φρόνησις (практичної мудрості) та відновлення наративної єдності життя спільноти.

Авторка робить висновок, що сучасна етична тріада відображає етапи розпаду класичної традиції. Український досвід війни виступає верифікатором цих теорій, засвідчуючи, що в граничних ситуаціях найбільш життєздатною виявляється аретологічна парадигма, яка повертає суб’єктність людині та спільноті, заміщуючи абстрактні правила живим етосом гідності та боротьби.